Ти пишеш : «Діти і захід сонця… Чи є щось краще?»
А я відповідаю: «Поцілунок при заході сонця"
Знаєте, якось я розмістив в Інтернеті ось цю світлину. А через кілька днів біля неї з’явилися коментарі. Спочатку – одна фраза, потім ще декілька. І нарешті склалося те, що я виніс в епіграф свого твору: « Ти пишеш: «Діти і захід сонця…Чи є щось краще? А я відповідаю : «Поцілунок при заході сонця...»
Гарно, правда ж? Саме тоді я замислився над тим, що ж таке справжня краса. Я ще малий і не розуміюся на поцілунках. Та здається мені, що немає нічого кращого, ніж наша ненька Україна. Сонце, небо, неосяжне поле, ліс на горизонті і…я. Так, саме я. Бо я теж частинка України. Я – її теперішнє і майбутнє. Я – її надія і радість. Заради мене вона живе, працює і процвітає. Я – це не тільки дев’ятирічний хлопчик Захар з маленького села Домантова. Я – це і моя сестричка Юля, з якою ми разом на тій світлині проводжаємо сонце. Я – це мої однокласники Альбіна і Владик, Тая і Юля, Сашко і Світланка. Це моя вчителька Марія Іванівна і моя мама Наталя Петрівна. Я – це мій кіт Панас і молоденька берізка біля бабусиного порогу. Я – це весь той світ, яким я живу, всі люди, з якими спілкуюсь, всі книги, які читаю. Я – це Україна.
Я, Юля і Сонце
Коли ми з сестричкою Юлею приїжджаємо до бабусі на гостину, то завжди виходимо проводжати сонце. Ми вмощуємося на камінні і починаємо тихеньку розмову утрьох. Так, утрьох: я, Юля і Сонце. Кумедно виходить. Ось послухайте.
Я. Сонечку, куди ти йдеш?
Сонце. На захід.
Юля. А що ти там робитимеш?
Сонце. Відпочиватиму.
Я. Ти скрізь бувало, багато бачило?
Сонце. Багато.
Я. Сонечку, зізнайся, чи є на світі краща земля, ніж наша?
Сонце. А ти як думаєш?
Я. Я не бачив іншої землі, мені немає з чим порівнювати. Як мені дізнатися, що моя земля найкраща?
Сонце. А ти послухай голос свого серця. Серце ніколи не обдурить.
Юля. А як його слухати?
Сонце. Треба тихенько в…
Не встигло Сонце відповісти, сховалося за обрієм.
Що ж нам тепер робити? І раптом ми почули , як наші серця в один голос мовили:
От така історія.