Стас Гавриш: «Не треба почестей. Я просто виконую свою роботу…»

2014-09-12

Зустріч з учасником АТО

Стас Гавриш: «Не треба почестей. Я просто виконую свою роботу…»

Минуло зовсім мало часу від того дня, коли прозвучали останні акорди випускного балу. Розійшлися шукати своєї долі 8 красунь та 10 красенів випуску Домантівського НВК 2009 року. Через 5 років на зустрічі випускників прозвітували про свої перші перемоги один одному та класним керівникам Черес К.П. та Пампушко Н.П. Але прилинули на зустріч не всі , бо 5 хлопців обрали професію військового. Одні закінчували саме в цей час військове училище, інші - служили в лавах армії за контрактом. Більшість із них зараз перебувають в зоні АТО, захищають східні кордони нашої неньки України.

Болем і гордістю переймаються душі кожного домантівця за наших героїв. Чи думали вони, що в свої 22 роки будуть тримати в руках важку зброю, пригинатися перед кулями . І чому саме цим дітям так не пощастило? Разом ходили до школи, на екскурсії, разом здавали іспити , зустрічали щасливими сонце. А тепер зустрічають сонце в бою.

Радісно зустріли жителі села звістку про те, що випускник Домантівського НВК Станіслав Михайлович Гавриш прийшов на 10 днів у відпустку із зони АТО . Вчителі і учні школи вирішили обов'язково з ним зустрітися. Стас з дитинства був серйозним і вихованим хлопцем. Мама , вчителька Дмитрівського НВК Ольга Миколаївна, була до нього вимогливою, прищеплювала любов до людей і відповідальність за свої вчинки. Батько ж навчав бути справжнім чоловіком, розбиратися в техніці і захищати слабших.

-Я прийду до школи, але у мене буде до вас одне прохання. Виконаєте? - сказав Стас, коли йому зателефонувала класний керівник Наталія Петрівна.

- Звичайно, - відповіла вчителька , - будь-яке твоє прохання ми виконаємо із задоволенням.

І Стас попросив:

- Без урочистостей. Я просто виконував свою роботу. І ще ... Перестаньте плакати. Обіцяєте?

Отак ми домовилися про зустріч у школі.

11 вересня відбувся справжній урок мужності. Квіти, цукерки, оплески , задушевна відверта розмова зібрала учнів усієї школи. Стас, загартований юнак у військовій формі десантника, завітав спочатку до учнів 1-4 класів, які з нетерпінням його чекали і дуже уважно слухали розповідь про війну. Він зайшов до класу, у якому 15 років тому сидів за партою з «Букварем» у руках. Потім відбулася зустріч із учнями 5-11 класів. Станіслав розповів, як закінчив військову академію імені генерала армії Черняховського у м. Одесі, а потім розпочав службу у 80 - ій окремій аеромобільній бригаді у м. Львові. У кінці липня потрапив в зону АТО під Луганськ. Лейтенант Гавриш С.М. став командиром взводу.

Чомусь пригадалося, як ще на першому курсі Стас приходив до школи на Новорічне свято. Він із захопленням розповідав тоді про навчання, мабуть, переконаний , що отримані знання не доведеться застосовувати в умовах справжнього , а не навчального, бою.

Тепер він змужнів, подорослішав і став надзвичайно гарним. У таких юнаків ,як він, є щось особливе у погляді. Хлопець розповів, що тепер він знає, що треба цінувати кожну мить життя. Він , 22-річний наш випускник, став тепер для всіх присутніх у залі, і досвідчених педагогів, і учнів , справжнім учителем - вчителем життя і любові.

- Радійте сонцю, радійте небу, - казав він,- а ще чекайте нас . Нам потрібно, щоб ви нас чекали.

Станіслав розповідав, як доводилося спати у підвалах чи просто на асфальті в аеропорту, як іноді здавалося, що ранок не настане ніколи, як хотілося просто помитися і почистити зуби, як важко було підтримувати зв'язок з рідними, адже покриття мережі майже не було. Знав, як хвилюється мама, як переживає батько,сумує кохана, а тому , як тільки з'являвся зв'язок , телефонував і повідомляв , що живий.

Діти цікавилися тим, що їдять солдати в зоні АТО , чому прикривають свої обличчя балаклавами, яка у них є зброя, чи отримують малюнки від дітей, як до воїнів ставляться місцеві жителі.

- Ставляться по-різному, - відповідав хлопець. - Є такі, які дякують, а є й інші. Їжі вистачає, але їсти не завжди хочеться. Коли бачиш поранених дітей і покалічених друзів - не до їжі.

Розповідь про зброю особливо сподобалася хлопчикам, а дівчатка чекали закінчення зустрічі, щоб подарувати воїну квіти і сфотографуватися з ним. Черга на фотосесію вишикувалася така, що їй би позаздрив найпопулярніший співак чи актор.

У кінці зустрічі Стас подарував школі прапор своєї 80-ої бригади ВДВ. Такого щедрого і щирого подарунка нам ще ніхто ніколи не дарував. Тепер цей прапор буде нашою реліквією. Хлопець обіцяв прийти ще раз , коли настане мир. Ми будемо чекати його і всіх , хто перебуває у зоні АТО, і сподіватися на швидку зустріч .

Прохання Стаса ми виконали частково: пишних слів не говорили, але квітів було багато , діти дарували їх від щирого серця , з любов'ю і вдячністю. А не плакати не вийшло: плакали від гордості за те , що такий у нас розумний і сміливий випускник, такий справжній патріот рідної землі і рідної школи, а ще тому , що дуже хотілося для нього і для всіх мирного неба і щастя.

Після зустрічі ми всі ще довго не могли оговтатися, а колишній класний керівник хлопця Н.П.Пампушко з болем говорила: «Коли багато років тому в 10 класі я писала екзаменаційний твір про мир, то починала його словами :"Я і мої ровесники не знаємо війни" . На жаль, мої учні-випускники так сказати не можуть. Їм доводиться одягати військову форму і брати у руки зброю, щоб боронити свою землю. Сподіваюся, що всі вони повернуться додому живими і здоровими.»

Дорогі наші діти, ми молимося за Вас щодня.

Заступник директора з НВР Цюра К.О.,

вчитель Пампушко Н.П.