• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Творчість наших учнів

/Files/images/Школа/PICT0183.JPG

Черес Світлана. Холодне обличчя війни

Я не знаю , що таке війна. Я не чула , як розриваються снаряди, не бачила у небі ворожих літаків, не чула, як плачуть діти, втрачаючи батьків. Я знаю про все це тільки із кінофільмів і з розповідей дорослих. Мабуть, я щаслива, що живу у мирний час. Я не лякаюся, коли чую слово ВІЙНА. Та я бачила, як витирають сльози старенькі бабусі і дідусі в День Перемоги. Мені, напевно, важко зрозуміти їхній біль. Та якось я спробувала його відчути. Навіщо? Щоб бути людяною.

Коли ми чуємо слово «війна», нам здається, що це було дуже давно і зовсім нас не стосується. Дійсно, незабаром виповниться 65 років з дня визволення нашої Батьківщини від фашистських загарбників. Давно то було, та наші бабусі і дідусі до цього часу пам’ятають події тих страшних років. Пам’ятають, хоч, мабуть, хотіли б забути.

У нашому селі Домантово є Краєзнавчий музей. Там дуже багато цікавих матеріалів, які стосуються історії села. Є в музеї кілька залів, де представлена історія Великої Вітчизняної війни. І от в одному з тих залів я якось побачила…

У війни не жіноче обличчя…

Одного разу, завітавши до музею, я побачила на стіні фотографію молодої вродливої жінки у військовій формі. Вона вразила мене своїм поглядом. Здавалося, що вона говорить до мене із глибини віків. Пізніше я дізналася, що це Євдокія Пилипівна Дрижак. Вона родом з Домантова. Ще до війни вона закінчила у Черкасах медичне училище. Потім поїхала на роботу в Алма-Ату. Там вийшла заміж, народила трьох дітей. Сімейне життя чомусь не склалося. Перед війною Євдокія привезла дітей до своєї матері в Домантово. Аж тут раптом страшна звістка: «Війна!». І Євдокія Пилипівна іде на фронт в якості військового фельдшера. Маленькі діти залишилися з бабусею в Домантові.

Є.П.Дрижак отримує звання старшого лейтенанта , перебуваючи в 3-му Сталінградському корпусі. Вона отримала багато нагород за участь в боях під Сталінградом, Курськом, Ворошиловградом. Її нагороди зараз зберігаються в сільському музеї: відзнака «За оборону Сталінграда», орден Червоної зірки, орден Вітчизняної війни.

В 1943 році разом з військами 3-го Сталінградського корпусу Євдокія Пилипівна опинилася в Золотоноші. До цього часу не забули старі мешканці села, як приїхала Євдокія в село на мотоциклі. Вона вирішила провідати своїх діточок, котрих не бачила більше двох років. З усього села збіглася дітвора, щоб подивитися на залізного коня. Євдокія кинулася до дітей, а вони ховалися за спину бабусі і не хотіли йти до матері. Зовсім маленькими були діти, коли мати йшла на фронт. От вони її й забули. Дитяча пам’ять, як відомо, скороминуча. Пригортала до себе синочків і донечку нещасна мати, обливалася сльозами, ніби передчуваючи, що це їхня остання зустріч. Всього кілька годин змогла побути вдома Євдокія. Більше її в селі ніколи не бачили. Спочатку від неї не було ніяких звісточок. А потім родина отримала повідомлення про те, що старший лейтенант Є.П.Дрижак героїчно загинула під Уманню. Через кілька місяців після повідомлення приїхав у село фронтовий товариш Євдокії. Привіз її речі, листи, адресовані дітям і матері. Зараз ці речі зберігаються у музеї.

Навіть одна річ, яка нагадує про неї і залишилася, змушує нас здригнутися від жаху і задуматися… Війна насправді була бездушна. Вона знищувала все і всіх на своєму шляху. Війна не зважає на сльози, переживання, людські страждання…Доля чи випадковість? Але час назад не повернути.

…Я дивилася на портрет старшого лейтенанта Дрижак . Красива, ніжна, з добрими довірливими очима. Мабуть, вона пішла на фронт, щоб звільнити свою землю від ворогів і забезпечити щасливе майбутнє своїм дітям. Чи знала вона, що загине? Чи боялася залишити своїх діточок сиротами? Мабуть, знала. Напевно, боялася. Але пішла, бо мала диплом фельдшера і вважала своїм обов’язком допомагати пораненим солдатам.

Кажуть, у війни не жіноче обличчя. Так. Та саме подивившись на фотографію жінки-воїна-матері , я зрозуміла, чому плачуть старенькі бабусі і дідусі біля обеліску Слави. Війна – це біль. Це загублені молоді життя, сироти, що ніколи не побачать своїх матерів. Війна – це горе, розпач. Війна – це зло. І ми не повинні допустити, щоб вона повторилася.

Жінки не повинні воювати. Вони мають народжувати дітей і співати їм колискові.

Тихенько підходжу до фотографії на стіні і шепочу :

- Спасибі Вам, Євдокіє Пилипівно, за наше сонце, за наше небо, за наш мир. Не хвилюйтеся, ваші онуки не знатимуть війни. Спасибі…

Кiлькiсть переглядiв: 626